Звичайно, набагато приємніше писати про перемоги ніж про поразки. Цього року Роман Гуцуляк переміг на Чемпіонаті України серед юніорів. Поїхав на Чемпіонат Європи і в першій же сутичці потерпів поразку. Європу ми провалили. Гірко було дуже. Запропонували зігнати вагу і виступити на Чемпіонаті світу у Франції. Зігнав вагу, виступив, знову провал. Це я так, для критиків і скептиків. Бо знаю, що їх багато...
А для тих, хто хоч трішки розуміється в боротьбі і знає що стоїть за цим всім і писати нічого не треба. Важко описати словами що ми пережили у Джурівському залі боротьби, коли всією борцівською сім'єю дивилися той поєдинок з азербайджанцем. На табло рахунок 6:2 на нашу користь, боротись залишалось чуть більше хвилини. За сім секунд до фінального свистка уже 6:6. Кінець світу. Роман кидається в останню атаку, прохід - є оцінка!!! Ні, дія була разом з сиреною. Судді невблаганні. Ми програли. Вболіваємо за азербайджанця, він проходить одного, другого, але у боротьбі за вихід до фіналу програє американцю, який до речі і став чемпіоном світу. А ми не справились із завданням.
Як там у Ліни Костенко:
...На те й погорілці, - будуємо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище уміння - почати спочатку
Життя, розуміння, дорогу, себе.
